Тяжелая степень заикания. Депрессия. Социофобия

Описание: Личный опыт участников форума по преодолению заикания.
Модераторы: Skif, Inkognito

Zima_KLGD M
Аватара
Zima_KLGD M
Репутация: 6
Лояльность: 0
Сообщения: 18
С нами: 3 года 4 месяца
Откуда: Калининград

Сообщение #101 Zima_KLGD » 16.07.2018, 10:55

Всем доброго времени суток.
Клин, если не секрет, то сколько Вам лет? Если у вас есть руки, ноги и вы физически не ограничены в движениях, то почему вы не можете сменить город например? Если конечно у вас на попечении нет пристарелых родителей или семьи. Поделюсь своим жизненным опытом, в детстве класса до 10 я нормально больше трех слов подрят сказать не мог, обязательно застряну на каком-нибудь слове, от сюда все вытекающие как у многих из вас (плохие оценки в школе, потому, что боялся выйти к доске, не знакомился с девушками, в компании был самым молчаливым). Но шло время, далее институт, более менее на 3-4, и защита диплома, вот там то был самый пик, мало того, что перед комиссией от волнения я ни единого слова сказать не мог, так и еще ноги так тряслись, что еле их сдерживал! Кстате после защиты и сильнейшего стресса, я буквально на недели 2-3 просто замолчал! В общем жил многие годы по принципу "пока не спросят, первый ничего не скажу", так я жил несколько лет, но потом я устроился на работу. Выбрал конечно же такую, где нет контакта с людьми, но потом меня перевели на другой участок (это был визовый центр), на том участке был непосредственный контакт с людьми которые пришли подавать документы на визу. Деваться было некуда, пошел, и правильно сделал! Потому как нет лучшего упражнения чем непосредственный контакт с людьми и чем чаще контакт происходит, тем лучше. Да, по началу это было нечто, борьба с самим собой, подборка определнных слов, которые легче всего произнести. Шло время, это кстате была Москва, до этого я жил в Якутии, учился в Хабаровске, на данный момент живу в Калининграде и работаю руководителем в одной из компаний, где к слову вся операционка лежит на моих плечах. Ежедневные телефонные звонки, руганья, стрессы и они теперь меня только закаляют! Не будьте вы деревом, это не правильно, изменения в первую очерель необходимо вносить в себе самом. Займитесь спортом (я кстате в прошлом КМС), будет у вас ровное дыхание и уверенность в себе появится. Книги это хорошо, упражнения тоже супер, но для себя я отметил, что самое эффективное-это практика и чем ее будет больше, тем ты будешь сильнее.
В общем меньше себя нужно жалеть, это я делал раньше очень часто и был не прав!
P.S. Текст вышел сумбурным.

Nikto M
Nikto M
Репутация: 154
Лояльность: 32
Сообщения: 127
С нами: 4 года 11 месяцев

Сообщение #102 Nikto » 16.07.2018, 12:37

Сначала вступление:

Когда-то в Индии меня поначалу удивило то, что тамошние "группы взаимной помощи" заикающихся посещает много людей, но потом я узнал, что эти встречи заранее готовятся и что всегда находятся активисты, которые берутся за организацию этих встреч.

Все индийцы, которые смогли избавиться от заикания и с которыми я общался, рассказывали, что им очень помогла большая общественная или благотворительная работа с людьми.

Прежде чем получить, надо отдать.

В индийской культуре есть понятие seva/karmayoga (служение), то есть бескорыстная помощь. Когда индийцы меня спрашивали, зачем я приехал в Индию, то, чтобы не рассказывать долго, я отвечал "это моя карма-йога" - и всем это было понятно.
У нас, в ответ на предложение помощи, часто спрашивают: "Сколько ты за это хочешь?" :(

Теперь по сути:

Независимо, лечится кто-либо у логопеда или самостоятельно, на каком этапе лечения он находится, надо много говорить.
Во все лечебные методы включены шоковые занятия, когда пациенты разговаривают на улице с прохожими.
Видимо, иначе не получается, потому что курсы лечения очень краткие (часто 2 недели), но многие переживают такой дискомфорт, что потом, в период самостоятельной работы, прекращают эти трудные "функциональные" тренировки.
Не всем подходит героическое преодоление страха, иногда полезнее программа постепенной тренировки, которая сопровождается удовольствием.
Мы всегда стремимся к тому, что нам приятно.

Конкретно: найдите благотворительную организацию в своем городе, через нее начинайте работать с детьми в детских домах, с инвалидами и прочими нуждающимися.
Почувствуйте энергию добрых дел.
Если вы считаете себя убогим и никчемным, убедитесь, как много доброго вы можете сделать даже со своей заикающейся речью, и как вам будут благодарны!

Кому надо, тот поймет :bird:

Клин
Клин
Репутация: 7
Лояльность: 16
Сообщения: 35
С нами: 2 года 2 месяца

Сообщение #103 Клин » 01.06.2019, 13:39

Привіт. Пишу українською. Здається так я краще зможу передати свої думки. Я не знаю чи протиречить це правилам сайту, але я сподіваюся, що адміністрація зробить вийняток та залишить пост. Я б хотів продовжити цю тему viewtopic.php?f=20&t=110&p=338657&sid=da76325b7815f5116129a369d0a84d31#p338657 та закінчити. Заздалегідь хочу вибачитись якщо оповідання почне стрибати з одного місця на друге. Я не звик писати довгі тексти і в мене не було багато часу все добре вичитати.

В шість років переїхав до західної України, де поступив до російськомовної школи. На заході до таких шкіл поступають діти емігрантів з Росії, Молдови, Казахстану, тощо, а також діти радянських людей, які приїхали до міста за радянських часів. Саме з останніх є родина моєї матері. За декілька поколінь вона (родина) так і не змогла асимілюватись та хоч скільки-но полюбити місце, де народились та живуть. Зараз я кажу не про абстратні речі накшталт батьківщини, а про подвір'я навколо дому, вулицю, де він стоїть, людей, що живуть поряд. Не дивлячись на те, що мати і її батьки народились у цьму місті на західній Україні, вони лишились тут чужими. Якщо ви читали попередні пости, то могли помітити, що я майже не згадую батька. Коли батьки розлучились він залишився жити на півострові. Я думаю, що то був невдалий шлюб. Батьки матері були проти. Батько пиячив і йому геть не було до мене діла. Після розлучення він приїздив лише два або три рази за своє життя і ніколи не запрошував до себе. Якщо чесно, думаю, що я був небажаною дитиною.

Отже, школа, де я навчався, була багатоетнічною та багатокультурною. Я зовсім не впевнений, що етнічних росіян-слов'ян набралося б більше половини. Можливо, в школах деяких читачів така ситуація є нормальною і когось може здивувати такий акцент. Справа в тому, що в місті абсолютна більшість населення є слов'янами-українцями, вихованими в єдиній культурній та духовній єдності. Західні міста не були урбанізовані і зберегли самобутні слов'янські традиції та фольклор, притаманний саме цій місцевості. Наприклад, тут прийнято звертатися до батьків на Ви. Це не є дивиною, а є нормою для більшості населення. Прийнято знати, де знаходиться родове гніздо і ким були та чим займалися покоління пращурів, підтримувати міцний зв'язок з родичами. То не є складно, враховуючи те, що масові переселення за імперські та радянські часи не торкнулися цих земель і люди не загубились у великих містах. Тепер ви можете зрозуміти, що та школа була незвичайною, особливою.

Деякі діти зневажали вчителів. Тикали їм та ображали за спиною. Такі діти були найбільш шанованими в класі. Найпоширенішою музикою був російський реп. Пісні поширювались лише телефонами, по радіо в поодиноких кафешках та у місцевих я чув переважно англомовні пісні. Школа була єдиною в місті, де діти влаштовували бійки стінка на стінку. Там панувало право сильного. Я та ще з декілька хлопців сформували такий собі клуб невдах. Дивились фільм "Воно"? Було щось схоже на те. Хібащо відносини між нами не були настільки міцними. Я, як і багато з тих, хто може прочитати цей пост, ненавидів школу. Ненавидів саме перебування там. Я просив бабусю, яка вважалася головною в домі, перевести мене, але так і не получив згоди. Трохи вище я згадував, що мої родичі - радянські люди. Думаю це вплинуло на їх рішення. Своє (радянсько-російське) ближче, навіть якщо до дитини застосовується булінг. Деколи, згадуючи ті дні, я думаю, що вони були не такими й поганими порівнюючи з сьогоденням. З іншої сторони, що якби до мого прохання дослухались? Могло б це докорінно змінити моє життя? Хочеться думати, що тоді все було б інакше.

З дитинства я ненавидів власну мову. Вважав що через неї всі мої страждання. Зараз мені здається, що головною проблемою є байдужість. Байдужість матері і батька до своєї дитини, бабусі і дідуся до онука, вчителів та працівників органів соціального захисту до своєї роботи, і головне - моя байдужість до самого себе. Навіть з нормальною мовою моє життя не було б добрим. Думаю я спробував би забутися в алкоголі, повторивши шлях батька. Та з заїканням, яке стало моїм власним соціальним обмежувачем, я не зміг зробити і цього.

Повертаючись до сьогодення: колись я читав, що самотня людина не може заводити нові соціальні знайомства. Ні в реальному житті, ні в інтернеті. На власному досвіді я переконався, що це правда. Мені дуже шкода, та наразі я не можу спілкуватися в мережі.

Насправді я хотів зробити набагато більший пост. Розказати більше про місто, людей в ньому, якісь свої переживання та особливості самоідентифікації. Мені здається воно гарне, має багату славетну історію. Тут живуть цікаві аутентичні люди. І це не Львів якщо ви подумали про нього.

P.S. Я не знаю чому написав цей пост. Напевно відчував потребу вимовитись. Сьогодні я розтрощив свій ноутбук. Хотів це зробити ще три роки тому. Занадто сильно він асоціюється з кайданами. Напевно не дуже розумне рішення, але я не можу щодня працювати над собою, над мовою. Не тоді коли я у чотирьох стінах на самоті варюся у страхах і поневірі. Після того як опублікую пост - знищу і телефон. Може хоч це змусить хоча б вийти на вулицю та почати якось взаємодіяти із людьми. Я просто не хочу більше існувати. Все ж людина або може жити, або ні.

Добавлено спустя 24 минуты 46 секунд:
Хм, я ледь не забув написати про таку важливу річ як родина. Це не те, про що я писав вище. Хоч і цілком відноситься до того. Десь з 18 років я почав мріяти про власну родину. Я не знаю як такі думки залізли мені в голову. Можливо я передивився Кланнад. Хоча хто знає звідки може вистрілити ідея в голову? Дивина якась. Я мріяв про ідеальні утопічні відносини, прикладу яких в мене просто не було. Розмірковуючи над цим, я зрозумів, що просто хотів мати нормальних батьків.

Добавлено спустя 8 минут 19 секунд:
Я перефразую останнє речення. Щоб батьки любили свою дитину.

слон F
слон F
Репутация: 1
Лояльность: 83
Сообщения: 2
С нами: 4 года 4 месяца

Сообщение #104 слон » 01.06.2019, 19:28

Тернопіль

MrMayson M
Аватара
MrMayson M
Репутация: 56
Лояльность: 274
Сообщения: 438
С нами: 1 год 5 месяцев

Сообщение #105 MrMayson » 02.06.2019, 08:25

Клин писал(а):Привіт. Пишу українською. Здається так я краще зможу передати свої думки. Я не знаю чи протиречить це правилам сайту, але я сподіваюся, що адміністрація зробить вийняток та залишить пост. Я б хотів продовжити цю тему viewtopic.php?f=20&t=110&p=338657&sid=da76325b7815f5116129a369d0a84d31#p338657 та закінчити. Заздалегідь хочу вибачитись якщо оповідання почне стрибати з одного місця на друге. Я не звик писати довгі тексти і в мене не було багато часу все добре вичитати.

В шість років переїхав до західної України, де поступив до російськомовної школи. На заході до таких шкіл поступають діти емігрантів з Росії, Молдови, Казахстану, тощо, а також діти радянських людей, які приїхали до міста за радянських часів. Саме з останніх є родина моєї матері. За декілька поколінь вона (родина) так і не змогла асимілюватись та хоч скільки-но полюбити місце, де народились та живуть. Зараз я кажу не про абстратні речі накшталт батьківщини, а про подвір'я навколо дому, вулицю, де він стоїть, людей, що живуть поряд. Не дивлячись на те, що мати і її батьки народились у цьму місті на західній Україні, вони лишились тут чужими. Якщо ви читали попередні пости, то могли помітити, що я майже не згадую батька. Коли батьки розлучились він залишився жити на півострові. Я думаю, що то був невдалий шлюб. Батьки матері були проти. Батько пиячив і йому геть не було до мене діла. Після розлучення він приїздив лише два або три рази за своє життя і ніколи не запрошував до себе. Якщо чесно, думаю, що я був небажаною дитиною.

Отже, школа, де я навчався, була багатоетнічною та багатокультурною. Я зовсім не впевнений, що етнічних росіян-слов'ян набралося б більше половини. Можливо, в школах деяких читачів така ситуація є нормальною і когось може здивувати такий акцент. Справа в тому, що в місті абсолютна більшість населення є слов'янами-українцями, вихованими в єдиній культурній та духовній єдності. Західні міста не були урбанізовані і зберегли самобутні слов'янські традиції та фольклор, притаманний саме цій місцевості. Наприклад, тут прийнято звертатися до батьків на Ви. Це не є дивиною, а є нормою для більшості населення. Прийнято знати, де знаходиться родове гніздо і ким були та чим займалися покоління пращурів, підтримувати міцний зв'язок з родичами. То не є складно, враховуючи те, що масові переселення за імперські та радянські часи не торкнулися цих земель і люди не загубились у великих містах. Тепер ви можете зрозуміти, що та школа була незвичайною, особливою.

Деякі діти зневажали вчителів. Тикали їм та ображали за спиною. Такі діти були найбільш шанованими в класі. Найпоширенішою музикою був російський реп. Пісні поширювались лише телефонами, по радіо в поодиноких кафешках та у місцевих я чув переважно англомовні пісні. Школа була єдиною в місті, де діти влаштовували бійки стінка на стінку. Там панувало право сильного. Я та ще з декілька хлопців сформували такий собі клуб невдах. Дивились фільм "Воно"? Було щось схоже на те. Хібащо відносини між нами не були настільки міцними. Я, як і багато з тих, хто може прочитати цей пост, ненавидів школу. Ненавидів саме перебування там. Я просив бабусю, яка вважалася головною в домі, перевести мене, але так і не получив згоди. Трохи вище я згадував, що мої родичі - радянські люди. Думаю це вплинуло на їх рішення. Своє (радянсько-російське) ближче, навіть якщо до дитини застосовується булінг. Деколи, згадуючи ті дні, я думаю, що вони були не такими й поганими порівнюючи з сьогоденням. З іншої сторони, що якби до мого прохання дослухались? Могло б це докорінно змінити моє життя? Хочеться думати, що тоді все було б інакше.

З дитинства я ненавидів власну мову. Вважав що через неї всі мої страждання. Зараз мені здається, що головною проблемою є байдужість. Байдужість матері і батька до своєї дитини, бабусі і дідуся до онука, вчителів та працівників органів соціального захисту до своєї роботи, і головне - моя байдужість до самого себе. Навіть з нормальною мовою моє життя не було б добрим. Думаю я спробував би забутися в алкоголі, повторивши шлях батька. Та з заїканням, яке стало моїм власним соціальним обмежувачем, я не зміг зробити і цього.

Повертаючись до сьогодення: колись я читав, що самотня людина не може заводити нові соціальні знайомства. Ні в реальному житті, ні в інтернеті. На власному досвіді я переконався, що це правда. Мені дуже шкода, та наразі я не можу спілкуватися в мережі.

Насправді я хотів зробити набагато більший пост. Розказати більше про місто, людей в ньому, якісь свої переживання та особливості самоідентифікації. Мені здається воно гарне, має багату славетну історію. Тут живуть цікаві аутентичні люди. І це не Львів якщо ви подумали про нього.

P.S. Я не знаю чому написав цей пост. Напевно відчував потребу вимовитись. Сьогодні я розтрощив свій ноутбук. Хотів це зробити ще три роки тому. Занадто сильно він асоціюється з кайданами. Напевно не дуже розумне рішення, але я не можу щодня працювати над собою, над мовою. Не тоді коли я у чотирьох стінах на самоті варюся у страхах і поневірі. Після того як опублікую пост - знищу і телефон. Може хоч це змусить хоча б вийти на вулицю та почати якось взаємодіяти із людьми. Я просто не хочу більше існувати. Все ж людина або може жити, або ні.


Хм, я ледь не забув написати про таку важливу річ як родина. Це не те, про що я писав вище. Хоч і цілком відноситься до того. Десь з 18 років я почав мріяти про власну родину. Я не знаю як такі думки залізли мені в голову. Можливо я передивився Кланнад. Хоча хто знає звідки може вистрілити ідея в голову? Дивина якась. Я мріяв про ідеальні утопічні відносини, прикладу яких в мене просто не було. Розмірковуючи над цим, я зрозумів, що просто хотів мати нормальних батьків.


Я перефразую останнє речення. Щоб батьки любили свою дитину.
Молодець, так тримати!
Если ты не поверишь тело не сможет, если же поверить то у тела стираются все лимиты невозможного

Вадим Быватов M
Человек форума - 2018
Аватара
Вадим Быватов M
Человек форума - 2018
Репутация: 351
Лояльность: 437
Сообщения: 889
С нами: 5 лет 2 месяца
Откуда: Спб
ВКонтакте

Сообщение #106 Вадим Быватов » 02.06.2019, 09:39

Клин, почему ты не можешь общаться? Ну разбить ноутбук конечно не лучшее решение. Ребята здесь хорошие.
У всех в жизни что-то было.

Masha_1 F
Masha_1 F
Репутация: 25
Лояльность: 15
Сообщения: 62
С нами: 2 года 11 месяцев
Откуда: Харьков

Сообщение #107 Masha_1 » 25.06.2019, 12:28

Привет) Почитала частично твой дневник. У тебя очень интересные мысли, было бы интересно поговорить с человеком с подобными рассуждениями. Но... раз ты разбил свой ноут и телефон, чувствую, не получится))
Dasha Dasha

Гамлет M
Аватара
Гамлет M
Репутация: 262
Лояльность: 647
Сообщения: 996
С нами: 13 лет 1 месяц
Откуда: Кишинев

Сообщение #108 Гамлет » 13.08.2019, 14:34

MAGUS писал(а):Дмитрий781, по моему, пользователь Эл Рой (единственный человек, который хорошо ко мне отнёсся здесь!!), ни разу не усомнился в моей адекватности, и как гражданина этой конченной страны, и просто как человека. :!:

Без обид. Ты считаешь свою страну конченной - и потом удивляешься, что другие считают конченным тебя?
Сначала тебя не замечают. Потом над тобой смеются. Потом с тобой борются. А потом ты побеждаешь. (С) Махатма Ганди.

Вадим Быватов M
Человек форума - 2018
Аватара
Вадим Быватов M
Человек форума - 2018
Репутация: 351
Лояльность: 437
Сообщения: 889
С нами: 5 лет 2 месяца
Откуда: Спб
ВКонтакте

Сообщение #109 Вадим Быватов » 15.08.2019, 14:33

lera78, насколько я знаю, на картах Таро не гадают, а прогнозируют варианты развития событий. А работать придётся самому в любом случае.
lera78, не надо обманывать. Это нехорошо. )
В области лечения заикания сейчас многое изменилось в лучшую сторону. "Гадание" здесь совершенно лишнее.


Вернуться в «Дневники»

Кто сейчас на форуме (по активности за 5 минут)

Сейчас этот раздел просматривают: 5 гостей